Ніжні хвилі коштовної тиші...

 

Ніжні хвилі коштовної тиші.

Квіточками, що прагнуть - у сни,

вздовж доріг оксамитові вишні,

мов повітряні кульки весни.

 

© Вікторія Тищенко

 

Две ладони мои...

 

Две ладони мои,

как два голубя мира.

Но ладонями этими

мир

не прикрыла...

 

© Виктория Тищенко

 

Война — всеобщая вина...

 

Война — всеобщая вина,

как дождь — нашёптыш листьев жёлтых,

и сотни неубережённых

глядят к нам в окна — дотемна.

Плохой суфлёр — дарунья-жизнь:

всё, что свершилось — всё неверно,

глаза невинно убиенных

везде, куда не обернись.

И каждый, кто сейчас бредёт,

душой немного гуттаперчив,

быть у черты намного легче,

чем горе перешедшим вброд.

И каждый, право же, готов

сейчас лежать на дне трашеи,

но счастья скудный перешеек

нащупать в длящемся дневном…

Весна. Всеобщая вина.

Одна — всем-большая вина.

 

© Виктория Тищенко

Чернобаевка с Белогоровкой...

 

   Чернобаевка с Белогоровкой... —

две богини в крошеве потерь.

Рос-нацизму — выстрел меткой сводкой,

нам — надежды крошечная дверь.

Краски мая в тёмное свернулись,

смерть — у каждой улицы в устах.

Вот вам, оккупанты, и вернулись

наши чёрно-белые цвета!

 

© Виктория Тищенко

Крылатые качели

 

Небо — как с картины Ботичелли:

смесь лучей и хрупкой синевы.

Пели мы «Крылатые качели»

с вами, пионеры из Москвы.

На постбрежневской плакатной «Зорьке»

(на заре — безбрежнейшему дню).

Пели — и спускались дружно к морю,

и ныряли в новую волну.

Вы любили светоч-песню эту

(о мечтах — крылатых, счастью снясь).

А теперь крылатые ракеты

вихрем посылаете на нас.

Были, были искренни — (губ голубь) —

«миру — мир», «всему живому — жизнь».

А теперь ваш хор — кровавый хоррор.

И вожак — вожатый ваш — нацизм.

Где лучи? Где ласковая песня?

(ложь — покорнолепия причасть).

Вам, предавшим собственное детство,

ставит Каин мёртвую печать.

 

© Виктория Тищенко

Як хочеться містам цим — автоматом...

 

Як хочеться містам цим — автоматом —

помститися за брата, доньку, сина.

Та треба, мої рідні, пам’ятати

про те, що “Україна — не Росія”…

 

© Вікторія Тищенко

Чаклунка-пісня. Срібні хати...

 

Чаклунка-пісня. Срібні хати.

Життя. Одвічних мрій зв’язок:

бузьки — лелеки Прикарпаття

та в гніздах синьови бузок.

 

© Вікторія Тищенко

Сколько невинных...

 

 

 

Сколько невинных —

                    растерзанных —

                                         спят

в глиняно-влажной

                       землице-утробице.

Извергов —

                  гнать —

                            вытеснять —

                                      презирать —

но не уподобиться,

                         не уподобиться бы...

 

© Виктория Тищенко

Мов той камінець, гіркотою розчавлене слово…

Мов той камінець, гіркотою розчавлене слово.

Німота-немога питанням застиглих годин.

Та сниться мені, що наступить вона, відбудова.

Країна підніметься - квіткою в сонці - з руїн.

О, ненечко-земле, багато, багато страшного!

І сльози, і кров - нескінчений жахливий зв'язок.

Та сниться мені, що наступить вона, перемога,

її протрубить вічно юний барвистий бузок.

Це буде, це буде - я чую мінливим відлунням,

як пісню виводять крила її, ладні рядки.

І знов по Хрещатику будуть гуляти красуні

та небо безмежне в долоні візьмуть діточки.

Відбудеться - так! - відбудова, відродження щастя.

Насправді - на справі - не тільки у бажанім сні.

Але не відкриються страчені ті оченята.

І гірко мені,

             в митях-митницях 

                                        гірко мені.

(с) Вікторія Тищенко